ЗВІКУ, присл. З давньої пори, здавна. Ми певні звіку, як дуби Та липи,- гордість наша тута; Чи можна ж серед нас хоч би Знайти однісінького Брута? (Граб., І, 1959, 249); Нема кому обрятувать Народу темного господу. Його ж - од заходу до сходу - Ще звіку привчено мовчать (Черн., Поезії, 1959, 303).