звиняти
ЗВИНЯТИ, яю, яєш, недок., ЗВИНИТИ, ню, ниш, док., розм. 1. неперех., перев. наказ. сп. Виявляти поблажливість, прощати провину; вибачати. [Цуцик:] Дурний Бровко! Не розумієш,- Звиняй, що так кажу,- Я те роблю, чого ти не зумієш (Гл., Вибр., 1951, 116); [Іван:] За що ж ви гніваєтесь на мене, паничу? Звиніть, будь ласка, мені вже цей раз (Кроп., І, 1958, 67); - На святу книгу сісти... Як же це ти?.. - Та я не бачив. Звиніть, діду... (Мик., II, 1957, 29).
2. перех., рідко, чим. Виправдовувати чиїсь вчинки, поведінку чим-небудь. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку спонукувала мене кидатися на різні поля (Фр., І, 1955, 31).
3. неперех., тільки наказ. сп., у знач. вставн. сл. Уживається: а) для вираження протесту, незгоди з ким-, чим-небудь. - Багато ти своєму недоліткові дозволяєш! Любовні шури-мури в ефірі розводить! Звиняй! Засмічувати ефір нікому не дозволимо! (Гончар, Тронка, 1963, 107); б) при введенні в мову не бажаних для кого-небудь слів. - Хіба не ми з Олександром з останнього грошика та кошика тягнулись, щоб ти учителем став і щоб, звиняй, твої руки не тхнули гноєм? (Стельмах, II, 1962, 75).
ТЕПЕРІШНІЙ ЧАС | ||
---|---|---|
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | звиняю | звиняємо |
2 особа | звиняєш | звиняєте |
3 особа | звиняє | звиняють |
МАЙБУТНІЙ ЧАС | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | звинятиму | звинятимемо |
2 особа | звинятимеш | звинятимете |
3 особа | звинятиме | звинятимуть |
МИНУЛИЙ ЧАС | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
Чоловічий рід | звиняв | звиняли |
Жіночий рід | звиняла | |
Середній рід | звиняло | |
НАКАЗОВИЙ СПОСІБ | ||
ОДНИНА | МНОЖИНА | |
1 особа | звиняймо | |
2 особа | звиняй | звиняйте |
ДІЄПРИСЛІВНИК | ||
Теперішній час | звиняючи | |
Минулий час | звинявши |