допіру
ДОПІРУ, діал. 1. присл. Тільки що, щойно. Де був допіру, - Ларько вже забув, та й навіщо йому теє знати: де був - нема тепер (Вас., І, 1959, 104); Вона була свіжа, ніби допіру вийшла з моря (Кучер, Чорноморці, 1956, 14).
2. спол. Тільки. - Дивись, Романе, тобі всюди і шана, і хвала. Допіру глянуть на твої погони, на п'ятикутну зірку.., одразу капелюхи з голів... (Вітч., 1, 1947, 22).