вогко
ВОГКО. Присл. до вогкий. Несподівано, раптом у чорну тишу щось впало.. Заскакало по листі, збудило повітря, штовхнуло землю і вогко дихнуло просто о лице (Коцюб., II, 1955, 209); Очі у батька вогко заблищали, як сині скельця (Донч., VI, 1957, 110); // у знач. присудк. сл. Вогко навкруги, холоднішає ніч (Гончар, Таврія.., 1957, 553).