гу
ГУ, виг. 1. Уживається при потребі окликнути кого-небудь. - Коли слухаємо, щось по лісу гукає, та так далеко, що й голос ледве доносить, а далі все ближче та ближче: - А, дядьку, гу!.. (Морд., І, 1958, 57).
2. Звуконаслідування, що передає гудіння вітру і т. ін. По садках - гу-!.. гу-у! (вітер). І падає листя пожовкле додолу, падає, падає, падає... (Головко, І, 1957, 140); // Звуконаслідування, що передає безперервний плач. А зозуленька як ку, так ку! а я молода, як гу, так гу! (Чуб., V, 1874, 589).
ВІДМІНОК | ОДНИНА | МНОЖИНА |
---|---|---|
Називний | гу | гу |
Родовий | гу | гу |
Давальний | гу | гу |
Знахідний | гу | гу |
Орудний | гу | гу |
Місцевий | на/у гу | на/у гу |
Кличний | гу | гу |