ану
АНУ, розм. 1. виг. Виражає спонукання до дії. - Ану, горлиці! - гукнув з кучі Денис Деканенко (Кв.-Осн., II, 1956, 30); Дід удвох з Грицьком і отару ааняли. - Ану, рушай! додому час!- гукнув дід уже з шляху (Мирний, II, 1954, 64); - Ану, діти, ходімо зо мною на пашу! (Ю. Янов., І, 1958, 234).
2. виг. Уживається перед знахідним відмінком особових займенників 2 і 3 ос. з відтінком присудковості в значенні, близькому до геть. Ану тебе, дай мені спокій!
3. част . Уживається на початку речення, яке виражає сумнів, припущення, здогад про що-небудь небажане; виступає в значеннях, близьких до словосполучень: а що як, а коли. Гнат обійшов увесь двір, заглядав по всіх кутках - теляти нема. Гната взяла тривога. Ану ж де замерзне, дурне, під тином? (Коцюб., І, 1955, 31).